Не вбивай. Батурин.

Козаки порозкульбачували коней і поклалися горілиць на мураві, любуючися тінистою

прохолодою. Чуйкевич сів за столом під липою і казав собі подати зимного пива,

Принесла його хазяйка, жінка не стара ще й доволі гарна собою: повновида, рум'яна, зі

сміливим поглядом сумно-мрійливих, то знову весело-палких очей. Непевні часи і небезпечний,

хоч дохідний, промисел виробили в ній тую сміливість, яка й пробивалася в її рухах і в мові.

Пізнавши в гостю знатного козака, присілася на краєчку лавки і почала розмову.

Чуйкевич не дуже був щедрий на слова, але й нечемним теж не хотів бути. З розмови

довідався, що вона вдовує, що чимало всіляких охотників підлабузнюються до неї, але й одного

мужа досить. Тепер вона почуває себе, як перепілка в стерні. Богу подякує, як дітей виведе в

люди. «Часи ж які, Матінко свята, які тепер часи!»

І почалися зітхання-нарікання, що доброго чоловіка тепер зі свічкою шукай, що життя

людське втратило всяку ціну. що зайвий гріш треба перед ближнім, як пес кістку, в землю

загрібати та ще дивитися на всі сторони світу, чи не підглядає хто зависливими очима. Коли б не

челядь вірна, не сини. що підхоплюються уже, і не сама вона, що й фузію вміє до ока прикласти,

то, мабуть, і завтрішньої днини не дожила б. Наскочать, як татари, нароблять бешкету,

кровопроливства, костеломства і — поминай, як звали!

Вона теж нарікала на царських ратників, що не лиш харчі і пашу, де яка є, забирають, але

й людського життя не шанують. Кажуть, що в одному селі дітей у якусь повітку зігнали й

підпалили — прокляті!

І в словах хазяйки звучав невисловлений жаль до гетьмана, що на таке свавольство