Не вбивай. Батурин.

Перед в'їздовими воротами до села побачили гурт їздців на гарних, породистих конях. На

людях довгі плащі, дорогими хутрами підбивані, на конях упряж срібна або й золочена. Поміж

ними на білому, арабському коні мужчина, якому літ можна було числити коло 60, у соболевій

шапці і в такому ж хутрі, з булавою золотою, густо самоцвітами оздобленою.

— Його милість король у таборі? — питався шведського офіцера, що вибіг із вартівні,

побачивши несподіваних гостей.

Знав, що це не цар, бо цар високий і страшний, а цей був середнього росту і дивно

гарного та ввічливого обличчя. Хто б не був — видно, персона достойна, котру треба привітати

гідно. Дав знак, варта вискочила, уставилася перед воротами і віддала честь.

— Його милості короля в Гірках немає, — відповів офіцер.

— А де ж?

— Невідомо.

— Коли його милість поверне?

— Не можемо сказати.

— Так, будь ласка, доложіть його милості королеві, що гетьман Мазепа з близькими

своїми людьми приїздив вітати його милість короля шведського на українській землі.

Офіцер витягнувся, як струна. Гілленкрок і Левенгавпт віддавали честь, належну

пануючим.

Гетьман відклонився, повернув конем і весь його гурт, як вітер, помчав дорогою з Гірок до

Орлівки.