Не вбивай. Батурин.

бійку.

— За зраду Бог вас каратиме, як покарав юду, що зрадив Христа.

— Гетьмана покарає, бо він теж ізрадив.

— Але не вас і не Україну.

— Україна — це ми.

— А ми — ні? — питалися докірливо старші. — А ми ж що?

— Ви струп на нашому тілі. П'явки, опирі, кровопийці!

Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум і погана лайка. Вже й до

рукопашного бою доходило, бо годі було старим козакам і хазяїнам поважним стерпіти обиду від

наймитів і всякого зайшлого народу, котрий, на їх гадку, як обідував, то з власної вини, бо гроша

в кармані втримати не вмів. Що заробив, те й пропив.

Дійшло до того, що червоними півнями грозили, казали:

"Підіждіть, хай настане ніч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!"

— То я аж такого сорому дочекався, — нарікав сивий дідусь, з полинялими очима, що вже

кудись далеко, ніби поза другий беріг, заглядали. — То вже в нас аж до такого дійшло! Не буде

вам благословення Божого, ой, не буде, бо ви нічого пошанувати не вмієте, нічого святого у вас

нема. Настали часи, що яйце від курки мудріше й діти батьків розуму вчити хочуть.

— Як батьки дурні, то і вчити їх треба, — озвався хтось.

Дідусь мав синів і внуків у громаді.

Не втерпіли обиди. Затріщали плоти, зчіпилися люди з собою, кинулися жінки й діти