Не вбивай. Батурин.

вложив у серця наші справжньої любові до неї.

Зажурилися журбою великою, ніби в хмарах сиділи.

— Переїздив я раз, — розказував Чуйкевич, — повз хутор один. Як мальований стоїть.

Балка, озерце, гайок. Видно, люди роботящі жили. Поле справлене, тини попідчинювані, навіть

млинок є. Тільки людей немає. Мужчини на війні, молодих жінок кудись пігнали, хутір — смуток

один. Шукають мої люди, чи не заховалася де яка жива душа, у погребі або в потайнику якому,

— нема. Аж діда старого знайшли, але не живого, тяжко покалічений був і ошпечений погано. Та

ще в кущах дитинку малу побачили. Сиділа над нею собака, шкіра й кості, і пильнувала дитину.

Приступить не давала. А коли мої люди взяли тую дитину, то прикро було дивитися, як собака

припадала до них, виляла хвостом, руки їм лизала, ніби прохаючи, щоб кривди дитині не

робили.

— У звірів милосердя більше, ніж у людей!

— Звіра плекай, так він прив'яжеться до тебе, а в людей тільки помста одна, вдяки

немає.

— Їду я раз, — розказував Чуйкевич дальше, — понад річкою якоюсь. Вечір гарний такий,

теплий. Скупаюся, гадаю собі, ціле тіло — порохи, піт, незгоєні рани. Треба знати, що тоді купіль

значить! Вліз я у воду, дивлюся — ігі, примар якийсь, чи що? Русалки чи живі дівчата? На

другому березі річки кілька їх, то виринають, то потопають у воді. Але так якось мертво і німо,

хоч би тобі одно словечко сказали. Підпливаю — а це повішені на гілках дівчата! Гілки

нагинаються над воду, і вони поринають, знімаються гілки вгору, і вони з ними летять, ніби