Не вбивай. Батурин.

отсім грізно гогоче грім, чом тут життя — один жах!

Оповідання Чуйкевича прогнали сон від Мотриних очей.

Грізні картини виринали, як докір. Хотілося бігти в степ на могилу і грудьми до землі

припасти, благаючи прощення в неї за гріхи власні і за провини батьків. Що ми зробили для

тебе, земле свята, чим жертвували тобі, життя наше рідне? Дерлися, жерлися, як божевільні, з

рук собі добро виривали, а його кругом так багато — для всякого було б. По скарбах безцінних

топчемо — пригадувалися гетьманові слова, — але ліниві ми зігнуться і підняти їх. Велика

земля, так ладу нема! — заспокоюємо себе, триваючи в давньому.

Сповідалася Мотря ранкові святому, незаплямованому вчинками людськими, сповідалася

тишині нічній, що розпливалася у імлах світанкових. Омий її з суєти повсякденної і намасти душу

ісопом, щоб паче снігу убілилася, щоб крином чистим на зелених травах розцвіла, — не без

гріхів вона... Полюбила гетьмана свого, але ж і блискові булави піддалася. Влади і слави

бажалося їй. Блистіти хотілося, красою і силою променіти, зависливі очі людські під ноги

постелити. Прости її, земле свята! Не огнецвіту потрібуєш ти, а тружеників, до жертви спосібних,

робітників, малим довольних, чистих покірливих душ.

Такою хоче бути тепер. Руку товаришеві свому подасть, однодумцеві свому, і вдвійку

помандрують шляхами назустріч нового добра.

Сповідалася Мотря ранкові святому...

І бачила душу свою, горду, химерну царівну, невдоволену підданими своїми. Про горе

людське не дбала. А його так багато і таке жахливе воно, життя — один жах!