Не вбивай. Батурин.

— Пани б'ються, а на хлопах шкура тріщить, — завважила тітка.

— Що тріщить, це правда. В Московщині чеканять тепер низькопробну монету — життя

дорожіє. На млини, на рибні ловлі, на заїзні двори, навіть на домовини наложили налоги, — на

домовини! Хоче хлоп бороду носити, так плати 30 рублів, себто п'ятнадцять червінців. Тютюн,

сіль, смола, поташ, навіть сало — це монополії царські. І жий там бідному чоловікові, як хоч! Цар

три міліони річно потребує, з того 80 відсотків на війну. Легко сказати — три міліони, а звідки їх

узять?!. Не даш — кари які! За що-будь ніздря виривають, колесують, шкварять на вільному огні.

Не знати, де страшніше: на війні чи в краю?

Жінки сумно головами хитали.

— Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ ніби того й не бачить.

— Народ — не дивниця, але старшини! — поправив Чуйкевич. — Старшини

розбираються в ділі. Кождому відомо, що діється в Москві, а вони ніби не бачать. Якось воно

буде, гадають.

— Так буде, що знову край переміниться в пустиню. Знову лиш димарі говоритимуть про

колишні свободи, і села, і черепи людські з німим докором глядітимуть чорними очодолами в

наше веселе небо.

— І воно вже нашим не буде, — з жалем доповіла Мотря. — На українські дикі поля

чужинці гайворонами нахлинуть і заведуть свій лад, свою мову і звичаї, а про наше життя тільки

сумний спомин остане.

— А все із-за нашої незгоди. Дав нам Господь землю велику й багату, ніби рай, та не