Не вбивай. Батурин.

До ран цілющим ліком припадати, бальзамом милосердя жагу їх гасити, слізьми топити

жар. Любов самолюбиву між людей поділити, як Господь нам велів.

Такою хотіла бути тепер.

В руці держала лист, лист, писаний собственною рукою Мазепи, дрібне, круглаве письмо.

«Не відміняйся в нічому до мене, про що не раз вже слово своє давала і рученьку; а я

взаємне, поки жив буду, тебе не забуду... Пригадай тільки слова свої, що давала єси під

клятвою, коли виходила з покою мурованого від мене. Хоч так, хоч сяк буде, а любов межи нами

не відміниться».

Відмінилася... А чому?..

І Могря сміливою рукою стала здирати з душі тую намітку тендітну, яку сама накинула на

неї, щоб не бачити її правдивого обличчя.

Покинула гетьмана, бо так розум велів.

Хотіла йому вільну руку дати до праці для великого діла.

А все ж таки глибоко десь у серці заляг намул недопитої чаші кохання. Обида

шевелилася в душі, що відпустив її, що не жертвував для неї усім.

Сама до жертви тої не допустила, а опісля ремствувала на нього.

«Швидче смерті на себе сподівався, — писав гетьман у другому листі, — ніж такої у серці

вашому відміни. Згадай тільки свої рученьки, котрі мені не один раз подавала, що мене, хоч

будеш зо мною, хоч не будеш, до смерті любити обіцяла».

Найлюбіші слова не розвіяли гордощів укритих. Не відписувала йому довго, аж врешті