Не вбивай. Батурин.

Чечель щолиш тепер почув, що йому дійсно нічого так дуже не треба, як води, білля і

постелі. Він ледве на ногах тримався, повіки спадали йому на очі, як крила птиці, котра вже

дальше летіти не може, в голові ніби буря шуміла.

Подякував добрій хазяйці і з хазяїном перейшов через сіни до світлиці. Тут за печею були

криті двері до малої кімнатки без вікон і без других дверей, якої ніхто не догадався б. В тій

кімнатці приготовано для Чечеля, а в світлиці на лавці для його чури.

І щолиш тепер, як Чечель обмився і хотів перебрати сорочку, побачив, що вона

поприсихала до тіла. Насилу повіддирали, хазяїн осмотрив рани, бо як колишній козак, розумів

це діло, побажав гостеві спокійної ночі і вийшов. В світлиці моргнув на чуру. Цей зрозумів знак і

вибіг за ним.

Сиділи втрійку, і чура розказував про Батурин, і як батуринці не хотіли впустити царського

війська, і як Ніс зрадою впровадив туди москалів, який бій ішов, як Кенігзена ранили, як

боронився полковник Чечель і як він, втративши всяку надію, з останками своїх людей вискочив

з города і забіг аж тут.

— І тепер ми отеє у вас, а там, у Батурині, лиш згарища і трупи, лиш москалі, як чорти,

снуються по тім пеклі, і гайвороння над трупами кряче.

Він уже не плакав, тільки скреготав зубами й затискав молоді кулаки.

Жаль уступав перед почуттям помсти, котре перший раз явилося в хлоп'ячій душі.

Помститися, помститися за те все, що накоїли вороги. Хазяйка кивалася, і по стіні за її

спиною хиталася велика, довга тінь, як маятник на годиннику, завішенім десь у просторах.