Не вбивай. Батурин.

спадок по Самойловичу. В них спали мертвецьки п'яні салдати.

Загалом тверезих тут не було. Мученики — п'яні від болю, мучителі — від горілки. Мішка

не жалував її — ради "усерднішого дійствія".

Вже сам воздух п'янив. Слабших офіцерів млоїло, їм робилося недобре.

— Нагидив, скотина! — сердився на них світлійший. — Пашол вон! Ще, чого доброго,

облюєш мені каптан.

Щасливі, що таким дешевим способом увільнилися від дальшого обов'язку бути свідками

"таїнства"[5], вибігали надвір.

— Бачить, скотина, що віддасть учорашній обід, і чекає. Офіцієри! Вам треба було бачити,

як цар усмирював стрільців. А то їх млоїть, як хахлам добираються до шкури.

Світлійший дійсно сердився, дивлячись на тую м'ягкосердність. Він привик до страшного

"Преображенського уставу", куди не раз заходив з царем, подивляючи його невичерпані

концепції в вигадуванню щораз нових способів мучення людей.

Меншиков завидував цареві це тільки його царського вінця, але й тої велетенської сили,

того "твердого характеру", котрому ніщо й ніколи не могло устоятися. Він хотів наслідувати царя,

щоб стати гідним його співробітником. На кару батуринців дивився як на завдання великої ваги.

Скинувши рукавицю з правої руки, брав розпалену шину і водив нею по голій спині

прикріпленого до лавки старця, приговорюючи:

— Отак його, сукина сина, полегеньки та помаленьки, щоб руку нашу почув. Тверда

московська рука, що, хахли питльовані, га?