Не вбивай. Батурин.

— Сідайте! — сказав цар до своїх людей, показуючи рукою на широку лавку від покуття

до мисника при дверях.

— Говори! — звернувсь до канцеляриста. — А лиш, чуєш, не важся мені брехать, бо язик

не твій, а може, й голова.

І каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись і захлипуючися зі страху,

щоб не сказати якого зайвого слова, не зробити якої похибки, за яку можна заплатити мукою і

життям. Розказував канцелярист Андрій Кандиба, як гетьман виїздив із Батурина, хто з ним

поїхав, які частини полків і які сотні забрав з собою, хто залишився обороняти Батурин, скільки

гармат і муніції там, як укріплений замок, скільки поживи у міщан і в військових магазинах.

— На що покладаються батуринські ізмінники? — спитав, перериваючи, цар.

— На хоробрість Чечеля і знання Кенігзена.

— А Чечель і Кенігзен?

— На те, що гетьман зі шведами на відбій їм у пору поспіє.

Цар був вдоволений з відповіді.

— Хай сподіваються! — гукнув і розсміявся, аж хата загуділа. — Ха-ха-ха! Хай

сподіваються, правда, Даніліч?

— Чим більше сподіваються, тим гірше розчаруються, — відповів світлійший.

— Постараємося, постараємося, — бубонів цар, обтираючи хусткою оприщене обличчя.

Думав. Його люди дух у собі заперли.

Нараз зірвався і своїм звичаєм став кроками велетня міряти невелику хату. Здавалося,