Не вбивай. Батурин.

повалився у фотель. На його обличчю появились знаки великого болю. Панував над ним, не

хотів зрадитися перед старшинами, що хорий, але й сила волі має свої границі. Обличчя

гетьмана то жовкло, як віск, то неприродні рум'янці являлися на ньому. Голова хилилася на

груди.

Прикликали лікаря, Войнаровський з Чуйкевичем віднесли хорого в відпочивальню.

Старшини з жалем і смутком відпроваджали його очима.

— Що ж тепер? Що нам тепер робити? — приставали до Орлика, на котрого привикли

були дивитися як на праву руку гетьмана.

— Не тривожтеся, — відповів. — Це з гетьманом не раз тепер буває. Дасть Бог, пройде.

Стара людина, а трудів і на молодого забагато. Спішіть кождий до своєї роботи. Не спати нам

нинішньої ночі. Городові частини полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького треба

поділити. Що потрібне для оборони Батурина, залишити, що ні, хай готується в похід. Зі сходом

сонця двигнути через Сейм у напрямі Коропа, невеликими відділами і ріжними вулицями, без

бубнів, сурм і співу, щоб батуринців не тривожить. Конечний обоз можна посилати тепер. Люди

сплять — не почують. На дорогах болото, великого гуркоту не буде. Вози не можуть поспішати.

Сотник Дмитро допильнує переправи через Сейм.

— А гетьман? Як же йому пускатися в похід, коли він недужий? Хай залишається тут з

усім військом, що має під рукою. Будемо боронити Батурина і його.

— Так не можна. Гетьманові треба за Десну до нового союзника, щоб ворог не вбився

клином поміж них. Може, йому до рана покращає. Як ні, то хорого з лікарем перевеземо в кареті.