Не вбивай. Батурин.

На замку з раннього ранку до пізної ночі гримлять молоти, скрегочуть пили, глухим

гомоном відбиваються від старих замкових стін удари сокир. Самі міщани проводять тую роботу,

захищають себе і своєї столиці.

Мотря на лавці під хатою сидить. Вона в чорному вбранню, лиця приблідли, щолиш

перебула недугу. Дивиться на небо синє, гаряче, на дерева, повні овочів і листя, на силу і красу

природи, і так їй дивно на серцю, що й виповісти не може... Кривавий поміст, колода і сокира...

Батько... Того образу не забуде ніколи. Хоч як бажає — не може... Дивується, як Любов

Федорівна може ще жити на світі. Поїхала на хутір і безвихідно пробуває у ньому. Вона —

причина такого нещастя...

Повіки опускаються на очі, голова подається взад, на білу, теплу стіну, перед очима

літають рожеві листочки троянд, руки пашать, ніби хтось мурашок до них насипав, — чорно...

Мотря будиться на білій постелі. Біля неї сидить її муж. Чому він, чому не той, другий?..

Судженого і конем не об'їдеш... Той, другий, у Києві тепер. Військо туди з-під Білої Церкви

привів. Київ ожив. Гетьмана дзвони св. Софії вітали. Та не так, як вона собі того бажала, як тітці

розказувала колись. Де він, де його побіда, де цей великий день? Як важко дожидати його!..

Сумно й тривожно дивиться Чуйкевич в очі своєї любої дружини.

Мотря підносить повіки.

— Ти тут?

— Біля тебе, Мотре.

— А робота?