Не вбивай. Батурин.

— Більшої вдяки сподівався я за мою працю для добра України.

— Це не наші люди, — потішав його Ломиковський, — а московські. Московські втікачі й

мародери наш народ бунтують. Приставайте, мовляв, до нас і разом грабуймо панів і старшин.

Здовж Дніпра гуляють дві такі московські шайки: одна, в вісімсот душ, з Перебийносом во главі,

а друга, в тисячу, — з отаманом Молодцем. Гулящий народ, як вода, напливає до них, і треба

боятися, щоби з тих шайок другий Булавін не вийшов. В Полтавськім. Миргородськім,

Прилуцькім, Лубенськім і Переяславськім полку, скрізь-скрізь неспокійно.

— Скрізь неспокійно... — повторив гетьман і почав пальцями бубнити по статі, що було

знаком його невдоволення.

— Яка причина тим небажаним познакам видимої ребелії? — спитав по хвилині.

— Є ріжні причини, — зважився відповісти Апостол. — Хоч би та, що ми безнастанно в

походах, а відома річ, як виглядає без хазяїна хазяйство. Але найважніше те, що народ

невдоволений, і то не тільки в нас, але й у московських землях. Там бунти, і до нас бунтарський

дух перекидається.

— Наш народ ніколи не був вдоволений, — перебив Апостолові гетьман.

— Це правда, але ніколи він без причини не бунтувався, а тепер тих причин багато і такі

вони важкі, що й виповісти трудно. Милості твоїй відомо, — так і говорити не стану. Нівечать нас,

винищують, обдирають і зневажають, не лиш народові терпіти, але й нам на такі знущання

довше дивитися годі.

— Годі нам дивитися довше на те, що з Україною робить Москва! — загомоніли гуртом.