Не вбивай. Батурин.

Гетьман скорим рухом підвівся з крісла і глянув крізь віконця направо й наліво.

Не було нікого. Лиш хоругов лопотіла з вітром, то широко розвіваючися, то тихо

прилягаючи до полотен шатра.

Здалеку гудів табор. Він мав свої турботи. Заздрим оком дивився туди, де жив гетьман і

його старшини, не прочуваючи навіть, які то в них тяжкі турботи.

— Чого ж ви тоді хочете, панове? — спитав гетьман, вертаючи на своє місце.

Як на даний знак, поставали з лавок. Обступили його, схвильовані, збентежені, тривожні.

Всі нараз раді були говорити, жалуватися, виявляти своє задушевне бажання. Але привикли до

того, що в розмові з Мазепою треба бути поміркованим, що його ані криком не настрашиш, ні

жалісливими словами не зворушиш, з ним треба балакати спокійно і розумно.

— Регіментарю і батьку наш! — почав Ломиковський. — Відомі тобі наші бажання, але

нам не відомі твої задуми, і від того нам важко двигати на своїх спинах тягарі наших урядів.

Подумай собі, — з одного боку Москва нас кривдить і притискає, Москва посягає на наші права

споконвічні, ми непевні ні своїх урядів, ні маєтків, ні безпечного пробування, з другого боку

народ бунтується, городові старшини не в силі цеї ребелії опанувати, а ми, як той степовий

вітер, кидаємо собою направо й наліво, нині тут, а завтра Бог вість де, і ніякої надії нема в

нашому серці, що воно до кращого йде. Коли б ми знали, що ти, ясновельможний пане гетьмане,

загадав і постановив, то не ходили б ми як у мраці, не бачучи дороги перед собою.

— Непевність тривожить людину, — підхопив Апостол.

— Хай буде, що хоче, щоб лиш знати що, — додав Горленко. Соромно, що старшини твої