Не вбивай. Батурин.

— Не бійся. Нічого тобі там не станеться. Це так про людське око. Поставлю сердюків на

варті коло холодної, а вночі покличу до себе, нібито на допит, а в дійсності на вечерю. Завтра

спічнеш, а там подумаємо, як діло повести дальше. Кривди за свою службу не матимеш.

— Вірю.

Патер накинув на себе кобеняк, понурив голову, як винуватець, і пішов під сторожею

сердюків, котрих покликав гетьман, наказуючи їм, щоб добре стерегли цього чоловіка й не дали

йому зробити ніякої кривди.

— Щоб йому ніже один волосок з голови не злеті»!

Надходили старшини.

Орлик і Ломиковський стояли біля окопів і палко розговорювали між собою.

Головною вулицею табору надходив прилуцький полковник Горленко. Козаки робили

йому дорогу і здоровили. З бічної, перехресної вулиці видно було лубенського полковника

Зеленського. Йшов зі своїм писарем полковим, живо розкладаючи руками. На всіх помітне було

якесь збентеження, мало того — тривога.

— Спішно їм приставати до шведів, — казав гетьман. — Доведу до того, що зажадають

від мене, щоб не казали пізніше що це було моє бажання, а не їх воля, і що гетьман самовільно

на таке важне діло рішився.

Відсунув ворітця і підійшов до першої сторожі. Сонце сходило з полудня. Табор був

озолочений його блеском. Гетьман залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний

гамору і руху. «Січ, — погадав собі. — Що ти вдієш! Де не станеш табором, робиться з нього кіш.