Не вбивай. Батурин.

видно: кров і болото. Рукою протирає повіки і плює. Випльовує зуб, один, другий, — сильно

побили його. Здивовано розглядається кругом, чому дальше не б'ють, лиш насміхаються з

нього. Є з чого. Він тільки в сорочці, і то в такій драній, що ледве тримається хребта. Все

поздирали з нього, чоботи, жупан, шапку, пояс — все. Тільки тая сорочка на хребті і в долоні з

табакою ріжок. Того ріжка ніяк дати не хотів. Кусав, дряпав, як кіт, — тим ще гірше своїх

напасників дражнив.

Побачивши перед собою старшину, а дальше цілий гурт з бунчуком і хоругвою, він

догадується, що це гетьман надходить і що, мабуть, тільки й тому його бити перестали. Набирає

відваги. Хоче встати, але пригадує собі, що без шараварів, — соромиться, сідає, підбираючи

ноги під себе

— За що ви так його збили? — питає гетьман.

— Шпиг, ясновельможний пане гетьмане, — відповідають.

— По чім знаєте, що шпиг?

— Шлявся по цілім таборі підслухував, підглядав, а як спитали, до якого полку і до якої

сотні належить, то став крутить, назвав полк і сотню, котрої тут нема.

— Правда це? — спитав побитого гетьман. Цей на губу показав, що говорити не може

вся була в крові.

Гетьман головою покрутив.

— І зі шпигом так робити не слід. Треба його судові віддати, а не знущатися над

чоловіком. Це ви зробили безправно, і винуватих кара не мине. А що він це в кулаці держить? —