Не вбивай. Батурин.

Чортзна-що!..

Остається одно — брехати.

Чому ж не бреше Іскра? Чого ж він так кричить, як коли б з нього душу дерли?.. Деруть.

І нараз — цікавість. Проста, звичайна цікавість: кілько батогів дістане Іскра?.. Вісім... о два

менше, ніж за першим разом... Мабуть, бояться, щоб не вбили... І вони ще чогось бояться. Бога

— ні, царя. Бога нема, є чорт і його намісник на землі — цар!

Чому ж тоді він, Кочубей, не додумався до того скорше? Чому слухав Любові Федорівни,

забуваючи про вчинок її праматері, Єви?.. Прийшло каяття, та вороття немає...

Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб краще б у могилу!

Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя і отечества до того брехливого доносу,

щоб таким робом поріжнити царя з його вірним гетьманом? Домагаються видачі однодумців.

Кочубей слухає і ніби не розуміє. Пальці на хрест складає і цілує їх. Ніхто не намовляв

його, ніяких однодумців, окрім Іскри, не має. Донос вигадав сам через хатнє ремствовання на

Мазепу. Ніякої зради за гетьманом не знає...

Брехати, брехати, брехати!

За що ж його б'ють?..

І ще, і ще, і ще... Добре, що пам'ять тратить, чорно, — ніч.

Кат сопе, вішає кнут на кілок, клене.

«Кажуть з пристрастієм питати, а вбити не вільно. Мий і не замочи! Нелегка річ царським

катом бути. Добре, що царя тут немає. А то він кнут із руки бере і сам б'є— кого попаде...