Не вбивай. Батурин.

котру треба якнайдошкульніше скатувати і збезобразити, не тому, щоб довідатися правди, лиш,

щоб добути те, чого вони хочуть, чого їм треба... Чого?.. Правди — ні. Він же написав правду, і

за те його катують, значиться, треба брехати, треба відкликати що написав, заперечити усе,

назвати себе брехуном і клеветником, щоб тільки визволитися з їх рук.

Щолиш тепер бачить, що таке Москва, що московські люди, що цар. Щолиш тепер

розуміє, що таке кнут і тортури, що таке суд з катами. І розуміє Кочубей, що всі ті листи, які

нібито писав цар, усі ті гарні слова про милість і нагороду, про вибір нового гетьмана і таке друге

— це одна облуда, одна примана, на яку брали його, генерального суддю, боячись, щоб він в

останній хвилині не втік.

Підвели — тепер запізно! Тепер він у їх руках, як птах у котячих кралях. Остається одно —

брехати!

Кочубей бачить, як Іскру вдруге до катування ведуть. Цей увесь жовто-червоно-синій.

Очей не видно, запух. Хитається, як п'яний. Прикладами фузій підганяють його:

«Стерво!»

Кочубеєві дивно, що таке сталося з його свояком і товаришем. Невже ж це той самий

Іскра, з яким він ходив у воєнні походи, їздив на лови, бенкетував, жартував, з яким ще вчора

снував гарні плани про близьке майбутнє?

Чи можлива річ, щоб так знівечити людину?

Взагалі, Кочубей не пізнає світа. Невже ж це дерево — той патик, під котрим він сидить?

Невже ж це небо — тая синя ганчірка вгорі, сонце — ота блискуча, жовта, мосяжна умивальня?