Не вбивай. Батурин.

— Які ж бо ви, панно Мар'яно! Поводи в зубах, отак-о. Тут пан Згура у ліву руку вхопив

вилки, в праву ніж, окраєць обруса в зуби, нагнувся понад стіл, як їздець на коні до атаки, підняв

брови, витріщив очі, насторошив вуса, вишкірив зуби і зробився такий смішний і страшний, що

жінки аж закричали.

— Таким отеє клином, — розказував дальше, — як громом з ясного неба, вдарили ми на

отсих ратників, котрі висунулися були наперед, лишаючи своїх невольників, як стадо баранів

геть за собою...

— І що? — спитали всі три жінки нараз.

— І що ж би! Ні один живим не остався. Хто від списів, хто від мечів, усі на боєвищу

лягли, порубані й посічені, як м'ясо на стільниці.

— А невольники?

— Це, бачите, не були невольники, лиш рекрути, котрих ратники для царя свіжо набрали,

з головами наголо вибритими і зі зв'язаними руками. Так тепер, бачите, до московського війська

солдатів набирають. А доставивши їх до казарми, кождому десятому без розбору і без вини

дванадцять київ відчислюють, щоб знали, що таке дисципліна. Тоді замикають їх на хліб і воду і

щолиш по такім привітанню зачинають муштри вчити. Що я з ними зробив? — питаєте. Річ

проста. Відпровадив їх до границі, вліпив кождому по три киї і наказав, щоб більш на Україну не

навідувалися, бо тут б'ють.

— Їх сто, а вас трьох, і дали себе пороти?

— Панно Мар'яно, — жалувався пан Згура, — їй-Богу, інквізитор ви якийсь, а не панночка