Не вбивай. Батурин.

чуло, що їх погляди не відбігають далеко від себе. Всі вони дивилися на гетьмана, як на своє

божество, вірили в його розум і в досвід, а ненавиділи царя-антихриста, котрого жорстокі кари й

необчислені вчинки викликували в них прямо омерзіння.

— Їду я раз, — розказував пан Згура, — попиваючи мід за доброю, хоч нашвидку

зготовленою вечерею, — їду я з двома тільки козаками, коли дивлюся, так, може, кроків двісті-

триста переді мною, з-поза могили в степу виступає валка людей. Зразу гадав, чумаки їдуть,

пізніше подумав, чи не татари ясир женуть, аж під'їхавши на кид стріли, бачз — відділ узброєних

ратників веде скутих невольників, душ, може, двісті-триста.

— Чи не забагато, пане Згура? — перервала панна Мар'яна.

— Як вас шаную, панно Мар'яно, менше сотні їх не було, а ратників дванадцять.

— Як дванадцять розбійників.

— Ви зволили вгадати, панно Мар'яно, як дванадцять розбійників. Що ж мені тут робити?

Тікати — почуття шляхоцького гонору не позволяє, минати не можна, бо вже побачили мене,

значиться, треба йти на перебій, треба їх кликом розбивати.

— Як то клином? — питалася панна Мар'яна.

— Постривайте, ось як. Я напереді, як вістря, мої козаки за мною, так що голови їх коней

доторкалися боків мого знаменитого верхівця...

— Розінанте?

— Ні, Чорнозора — так звався мій кінь. У лівій руці спис, у правій шаблюка...

— А поводи?