Мотря

якнайкраще гадали. Поки що, бо за деякий час, може, я на нікого не буду оглядатися.

Гетьман хотів з кимсь поділитися своїми гадками. Надто пригнітили його. До того

надавався лиш один Войнаровський. Він хоч молодий, але поважний, може, навіть надто

поважний на свій вік. Не виявить нікому, що почує, це син його коханої сестри. Гетьман його

любить. Дивиться на нього, як на свого наслідника, якщо задуми його не вдадуться і сина йому

Господь Бог не дасть.

— Ти, Андрію, мабуть, навіть не уявляєш собі тієї халепи, в яку я попав. Недаром карлик

говорив мені літом:

"Уважай, Мазепа, щоб не вийшла халепа!" Ось і здійсниться його осторога. З одного боку

булава, а з другого — серце. Може, й воно дивно з моїх уст щось такого почути, але так воно є.

Вдержиш булаву, зробиш серцю кривду, заспокоїш серце, так скривдиш булаву. І не лиш її, але

все, що з нею і для неї міг ти зробити. Любов Федорівна добре це розуміє, і тому вона так

сміливо починає собі.

Войнаровський не розумів цього вислову, але не перебивав свому дядькові. Слухав

уважно і не без почуття гордості, що гетьман робить його повірником своїх гадок.

— Не розумію, — зважився перервати сповідь гетьмана, — чому ваша милість таку

велику вагу прикладають до Кочубея і до його дружини?

— Бо Кочубей, як колишній генеральний писар, як мій давній товариш, а тепер

генеральний суддя, знає дещо, чого знати не повинен. Краще було б, коли б не знав. Зрозумів?

— Догадуюся, але ваша милість можуть усунути Кочубея. Чимало в нас людей