Мотря

— Слово твоє — це ти. Мотре, сонце моє, світи мені, світи!

— Пане мій!

І Мотря рук своїх звільнити не могла від його гарячих поцілунків.

— Багато я нагрішив у світі, але й багато натерпівся душею, видно, Господь підвів мої

рахунки, видно, добро переважило зло і в нагороду він тебе мені послав, найбільшу нагороду на

світі.

— Найбільша нагорода — слава. Вона вічна.

— Нічого вічного немає.

— Тебе слава чекає.

— А ти?

— Що я? Я раз туман осінній, що степ застеляє, то знов, коли хочеш, після бурі веселка, а

на дубі омелка, хміль, що по тичині в'ється, смуток, що іноді сміється, невже ж я знаю, хто я, от

дівчина химерна.

— Ти — пісня високосферна, платонський ідеал, життя без тебе, це темний провал, без

тебе я й слави не хочу, славою тебе озолочу. Мотре, сонце моє!

— Пане мій!

Гетьман засвітив свічки. Вернули до реального світу.

— От і заповідається Різдво! — почав гетьман. — Відмолод я душею, дякуючи тобі,

Мотре,

— Не хвали дня, Іване Степановичу, як звечоріє, — відповіла, встаючи з свого крісла,