Мотря

Мотря.

За вечерею гетьман жартував то з тітки Лідії, то з Войнаровського.

— А тобі, Андрію, — казав, — чи не скучно буде святкувати зі старим дядьком? От, бач,

коди б краще бісиків до сестри його світлості кяязя Даніліча пускав, може б, свята краще

смакували. Солодшу б кутю їв. І гарна ж сестра Меншикова. До нього подібна.

— Гарний виноград, та кислий, — відповів Войнаровський. — У них навіть святвечора

нема. Не туди мене тягне.

— Тобі б яку шляхтяночку гарну, що? Може, й княжну,

чому ж би ні? Мазепиному небожеві і князі — не заморська птиця.

— Пощо мені, дядьку, князів. От Орлик який, а зі своєю оженився, з полковниківною, і

гарно собі живуть. Донечка Настуся вже й читати вміє, а синок, Грицько, твій похресник, теж

гарно росте, дай Боже, щоб батькові сорому не зробив.

— Добре кажеш. Того цвіту по всьому світу, але нема кращого, як на нашій землі

розцвітеться. Випиймо за здоровля Мотрі Василівни, щоб вона довго очі наші своєю красою

веселила, нагадуючи нам дорогоцінну красу, Україну!

— Не сороміть мене, шановне товариство, найкраща квітка потаймиру цвіте, — і Мотря

злегка пригубилася до чарки, бо дівчині багато пити не годиться. Їй і так ,у голові шуміло.

Віконниць не замикали.

Видно було, як місяць понад Бахмачем, ніби човен з ясного срібла кутий, по темно-

синьому небі плив.