Мотря

— Люди оповідають, нібито, коли в Бахмачі щось лихого має статися, щось недоброго, то

з'являються білі коні. Літом чорний повіз везуть, а зимою з будою сани. І ніби хтось у них сидить.

А як підійти, то коні, і сани, і люди щезають. Був і нема, і поїхав до млина, — кінчив, жартуючи,

гетьман.

— Цитьте, таки їдуть! — і тітка Лідія вхопилася рукою за серце.

Войнаровський на ґанок вийшов. За хвилину вернувся.

— Нема живої душі. Я вже й вартового питав, ніхто не їхав і не їде.

— А може, це щастя їхало до нас, побачило, що зачинена брама, і — завернуло, —

сказала Мотря, і очі її заволіклися тугою.

Місяць ховався за хмари.

БІЛИЙ СНІГ

В бахмацькій сторожівні, в старшинській половині бунчукові товариші в кості грали.

Одному не везло. Що кине — програв. В кармані останні золотівки теліпалися.

— Е, та бо ти, товаришу, не з руки кидай, — говорив той,

що щастя мав, — мабуть, рука тобі не сприяє, кидай з чарки.

— Хай буде з чарки.

Поскидав кості до чарки, покалатав, викинув, — дев'ять.

А другому сім впало. І знов програв.

Бунчукові товариші, сини полкових, а то й генеральних старшин, заслугувалися, повнячи

біля гетьмана службу. З дому, звичайно, не бідні, бо батьки не жалували їм грошей, щоб не