Мотря

— Вгадав. Подай же нам доброго вина. Вип'ємо за тую веселість. Треба жартувати, щоб

не хорувати, правда, Метре Василівна?

— Не знаю, — відповіла і задумалася...

Думками до хати побігла. Пригадала собі, як то там усяку веселість один погляд Любові

Федорівни, як мороз прозябаючу квітку,. вбиває. Навіть батькові невільно було пожартувати, про

дітей і не згадуй. Від того холоду, здавалося, страви на столі стигли. А тут, у гетьманському

дворі, так тепло. Навіть ключника за чоловіка тримають. Всі троє такі близькі їй, ніби рідні, добрі і

ввічливі. Жартують, а не жалять себе, не кусаються, як осінні мухи.

Надворі смеркає, а на душі світає.

— Про що так задумалися, Мотре?

— Про свята, милосте ваша.

— Не думайте, зробимо такі, що кращих і в раю не треба. Правда, Лідіє?

— Якщо ви, Іване Степановичу, веселі, так якої нам ще радості треба.

— Не один я у хаті. Треба, щоб усім весело було. Ви, Лідіє, не жалуйте челяді і прислузі ні

напитків, ні харчів, Обдаруйте дітей, щоб довго пам'ятали, як гетьман у Бахмачі святкував. А ти,

Андрію, козакам кажи викотити яку там барильчину і по декілька золотих по ранзі й заслузі

роздай, нехай також пам'ятають. Хочу, щоб весело було. Саrре diem![54] — І гетьман задумався.

— Про що задумалися, ваша милість? — спитала, повертаючись до нього, Мотря.

— Думаю, де і як будемо за рік святкувати. Хотілось би у Києві, з мамою. Але всі, усі, як

ми тут нині сидимо, а мати щоб ділилася просфорою з нами і благословила нас.