Мотря

— У мене сторожа, звідси й миш не пробіжить, коли не схочу. Не пущу я тебе...

— У мене чура, він хитріший від усіх сторож.

— Чуру я переманю до себе. Дам йому коника гарного і шаблю дорогоцінну, покине чура

свою паню.

— Не покине!

— Покине.

— Ні! — вона притупнула ногою.

— Розсердилася Мотря?

— Так. Я сердита. Вам треба це заздалегідь знати, щоб не нарікали після.

— Боже ти мій, як страшно! І ворог у полі не такий страшний, як тих двоє коханих очей...

Замирімся.

— Я не жартую. Я правду кажу. Якщо ви із-за мене гадаєте згубити велике діло, то краще

я згублюсь.

— Я дротами золотими обведу кругом двір, я ласкою прикую тебе до себе, не покинеш

мене. Підеш зі мною на долю й недолю, по честь і по славу...

— Піду! Піду, хоч би й по смерть, — за державу.

— Хоч би й по смерть, — повторив глухо Іван Степанович Мазепа. — Підеш? А може,

воно тобі так лиш нині здається, а завтра скажеш ні, не можу, він застарий для мене, він вечір, а

я щолиш ранок, який він для мене коханок?

— Сказала і слова не порушу, віддам за нього душу. Слово моє— це я.