Мотря

Заговорюючи, розказував про різдвяні звичаї за границею.

— У англичан вбирають хату омелою. Зі стелі, з-під свічника теж омела звисає. І як

дівчина забудеться і стане під омелою, то хлопцеві вільно її безкарно поцілувати. Правда, Лідіє,

гарний звичай? Ти ще, мабуть, і нині забувалася б.

— Можемо спрібувати, — відповіла тітка Лідія, — але ваша милість, мабуть, не раз

хіснувалися тими звичаями.

— І, мабуть, — додав Войнаровський, бо бачив, що дядько в доброму гуморі, — мабуть,

панночки не дуже противилися тому.

— Всіляко воно бувало, мої ви дорогі, — відповів, усміхаючися, гетьман, — та, на жаль,

тепер куди більше за мною, ніж переді мною... А німці вбирають ялинку; прибирають її

свічечками і під ялинкою кладуть дарунки. Обдаровують батьки дітей, діти батьків, навіть

прислугу. Багато радості тоді. Як засвітять ялинку, заколядують, то так тоді у найбіднішій хаті

весело і блискучо, як у великих панів.

— Багацтва радості не дають, — зітхала Мотря.

— Ваша правда. Навіть на королівському дворі не все весело бувало. Не мені, бо мені

веселості Бог не пощадив, але другим. А найгірш у фравцімері. Заздрість яка, Боже! Бувало,

дивишся, ходить панночка сумна, сумна, ніби не знать яке горе. Піддобришся до неї, звичайно,

королівський паж...

— І хлопчик непоганий собі, — втрутила тітка Лідія.

— Казали, що так. Отож піддобришся і питаєш, чого це вона сумує. "Його милість король