Мотря

шістдесят літ? Мій покійний батько сотні дожив.

— Моїй добрій мамі теж небагато до сотні бракує, — відповів гетьман і думками до Києва

побіг, в той монастир, де Марія-Магдалина Мазепина ігуменею була.

— Дивна річ ті Різдвяні свята. Святкуєш їх щороку і не наскучать. Ніколи дитячі літа не

пригадуються так живо, як на святий вечір. Батько, мати, рідня. — А звертаючись до

Войнаровського, сказав: — "Коли б ти знав, Андрію, як то ми колись з твоєю мамою першої зірки

визирали, як квокали в сіні під столом, аж батькові було тієї забави забагато".

— Мати пригадувала, як вас, дядьку, хлопці раз гетьманом перебрали.

— Пригадувала? Так, так, довелось мені раз грати ролю гетьмана. І таку мені важку

булаву зготовили, що я насилу двигав. А вважай, Івасю, гукнув мій покійний батько, щоб ти з тою

булавою не провалився! Всі в сміх, ілюзія пропала. Довго я того батькові забути не міг. І на

королівському дворі згадував, і в школах за границею між товаришами, і ще й тепер, буває, чую

цей голос.

— А для мене веселіший Великдень. Провесна, дзвони, гагілки, легко якось.

— Різдво — семейне свято, Андрію, Великдень більше громадське. А вам, Мотре

Василівна, як здається?

— Різдвяні свята в хаті, Великодні на цвинтарі і на майдані. Одні й другі гарні, між

гарними людьми.

Гетьман глянув у її великі очі і побачив насилу здержувані сльози. Жалував, що почав

таку розмову. Чи не тужить Мотря, що не святкуватиме дома?