Мотря

Кохання — ангеле з невідомих висот, хто посилає тебе на нашу бідну землю?..

— І знаю я, що кращої нагороди за всі мої труди і старання не могла мені дати наша рідна

земля, як посилаючи найпишніший свій цвіт, святоіванський цвіт своїх казкових дібров у

святочний дарунок для мене. В тобі я бачу красу рідної країни нерукотворну, щиру й непідкупну,

правдиву. Буря століть шумить над нашими степами, руйнує життя, нівечить добро, знущається

над долею людей, але в нутрі нашої святої землиці окривається велика благодать, незнищимеє

зерно розуму і краси, котрого висловом найпишнішим, який я побачив уперве, це ти. Метре, мріє

моя!

Зимова днина добігала полудня. Небо таке синє, як у жнива, сніг аж очі сліпить. Мороз і

той мліє, — і тає. Яка ж гаряча та зимова днина, і скільки в ній жаги, хто б подумати міг!

Згориш, згориш ціла. Втікай звідтіль. Або ні! Як на образі Благовіщення Пречистої очі

додолу спустити: нехай діється воля Господня...

Ти вже одною ногою на порозі в невідоме стояла, Господь завернув тебе. Пощо? Чи не на

те, щоб ти сповнила його волю? Сповни! Яка тая воля — не знаєш. Все одно. Будь знаряддям

його, до визволення, до слави, до величі, до здійснення мрії, яка снилася предкам твоїм у їх

найкращих снах, а якої доля не дала їм здійснити, може, здійсниш ти. Подай йому руку і йдіть на

бурі та негоди, крізь терня і колоди, в туман нічний і в чорний дим, туди, де сяйвом золотим сяє

сонце ваше — мрія. Згориш... велике діло! Що ж! Не знаєш, Фенікс, диво-птиця із попелища

відростає, отак не гине й не скінчиться душа, що сильно покохає...

— Іване Степановичу, не треба! — А гетьман її руки зимні розгрівав цілунками палкими.