Мотря

— Не розумію вас.

— Тебе...

— Не розумію тебе, мій пане; я дівчина маловчена.

— Повтори!

— Пощо? Краще розказуй що, Іване Степановичу, я так довго твого голосу не чула.

— Стужилася?

— Так...

— Значиться?

— Сам ти знаєш, що воно значить.

— Одно я знаю, що люблю тебе, як не любив нікого в світі і як любити не хочу. Остання ти

моя любов, як остання, найкраща весна в мойому бурливому життю. Хочу втішатися тобою, хочу

забути про осінні негоди, про туман, що закривав добро і красу перед моїми очима, і, осяєний

тобою, як видивом небесним, в невідоме іти. Одно я знаю, що кохаю тебе.

Мотря слухає тих слів і забуває про все.

Розвиваються сади, розцвітаються квітки, Мотря хоче щасливою бути.

Щастя, щастя,, невловима мріє, хто спіймає тебе, пригорне, у жменю затулить, в серце

сховає, щоб ти не втекло? Щастя, падучая зоре, де почин твій і який твій шлях?

Сонце гріє голову Мотрі, соняшні зайчики туляться до її ніг, плахта горить, — займеться,

спалахтить, — вона спалиться ціла... Любове, пожежо грізна. Втікати перед тобою, спасатися,

чи,як Пречиста на образі Благовіщення .спустити очі додолу і ждати. Хай буде воля Господня?