Мотря

і про гетьмана. А все інше, гадаю, не цікаве тобі. Для тебе наші маєткові діла байдужі. І для

мене вони не важні. Що там десять волів, або коней менше, чи більше, — пустяки, щоб щастя

було.

— Щоб щастя було, — повторила Мотря. — Так воно, так... Але, невже ж ми знаємо, де

воно, те щастя? Гониш за ним, як за марою, доженеш і — не те, не те воно, що чоловік гадав.

Химерна річ — щастя.

— Чи не за такою химерою і ти отеє ганяєш, Мотре? — спитав, зітхаючи, генеральний

суддя. — Погадай, спитайся свого серця, порадься розуму, щоб не жалувала опісля.

— Ні, тату. Не за химерою я ганяюся й жалувати ніколи не буду.

— Люди не святі. Не довіряй нікому всеціло, щоб не завелась. Гірко потім.

— Сама вип'ю чашу гіркої. Нікому й не пожалуюся, який у ній смак. Не бійтесь, тату.

— А все ж таки боюся, бо я, дитино, щастя тобі бажаю, того щастя, якого сам не маю,

мабуть, тому, що забагато гріхів на свою совість набрав. Батьки бачать щастя дітей у тому, чого

самі не мали. Я, Мотре, не мав спокою.

— І я його не маю, тату.

Короткий зимовий день до заходу клонився. Сонце зизом[51] зазирало в кімнату, зимове,

бліде, ніби немічне сонце, подібне до хорого обличчя Мотрі.

Лиш квітки на шибках вікон чимраз то буйніш процвітали.

Кочубей задивився на них, наче зроду таких гарних не бачив.

Нараз рукою махнув, "ет", і подався в гетьманові покої.