Мотря

панувало на світі. Ягня гралося з тигром, земля родила збіжжя без плугз, ковалі робили серпи, а

не кували мечів. А тепер тішаться християни, що родиться Христос, побідитель брехні і кривди,

що сходить сонце, яке поборе темряву.

Для гетьмана тим сонцем являється Мотря. Вона його свято, його надія, що прийде

великий день Воскресення, коли на цілій Україні заграють воскресні дзвони, і брат брата обійме,

і ненавидячі себе зустрінуться словами: брате, сестро! ми вольні, вольні!

Як дивно сплітається старе з новим і минуле з майбутнім, як незломно вірить людина в

побіду життя над смертію, в прихід зеленої весни. "Благословення -життю, життю одиниць і

народу, що вибирали діло, не безділля; боротьбу, а не соромну покору".

В міркування на тему старинного міту[48] про Різдво животворячої сили впліталися

образи і люди з нинішнього, реального світу. В боротьбі між зимою й літом Любов Федорівна

являлася казочною бабою-ягою, злющою, що сонце рада би решетом накрити. Любов Федорівна

в ролі баби-яги!..

Гетьман любив театр, уявляв собі таку появу на сцені і всміхався до своєї думки.

Це, дійсно, жінка сім миль з-поза пекла. Не будь на Україні Мазепи, Любов Федорівна

володіла б нею, розуміється, під покришкою податливого Василя Леонтійовича.

Та й гарне же було б володіння! Деспотія жінки деспотій найгірша, бо не знаюча меж!

Але ще живий Іван Степанович, ще треба бабі-язі йти до коваля і казати собі викувати

сталеві зуби, щоб ними перегризти двері, за котрими сидить він, Іван Мазепа.

Велика сила в жінок, а вони її витрачують намарне, на здійснення своїх дрібних амбіцій.