Мотря

Гетьман встав у бадьорому настрою. Вірив, що Мотря видужає і що подужає горе.

Молода, гарна, добра, — чому ж би їй і щасливою не бути? А може, і ще комусь з нею?..

Сердечне розпрощалися з Кочубеєм.

Цей здивувався, побачивши перед рундуком не свої, а гетьманські коні і сани з гербом

Мазепи.

— Їдеш куди? — спитав.

— Хорої не покину. Це для тебе, бо твої коні втомлені, хай спічнуть до полудня. З тобою

поїде мій небіж, Война-ровський, для товариства, щоб не було скучно. Назад привезе мені мого

канцеляриста Івана Чуйкевича, — потребую його. Маємо дещо писати й компонувати.

Поздорови своїх.

"Чомусь-то Іван Степанович дуже уважливий до мене, — гадав собі Кочубей, сідаючи в

гетьманські залубні. — Вчера шестірнею їздити дозволив, а нині своїми кіньми відсилає. Чи не

дивиться він на мене як зять на тестя? Та — хай би там! Все-таки гетьман, і, нема що казати,

велика голова. Може, повезе йому й дальше, як досі везло. Тільки Любов Федорівна! Що ти з

нею порадиш?"

Цілу дорогу журився Кочубей, що йому Любов Федорівна скаже, аж пригадав собі, що

недуга Мотрі грізніша навіть від Любові Федорівни,! почав молитися в думках.

Войнаровський кілька разів починав розмову, але побачивши, що Кочубей відповідає

коротко і ніби нерадо, перестав турбувати старого. "Має він із себе!" — погадав собі.

Заїхали на замок до канцелярій.