Мотря

Хотіла сісти на ліжку, але лікар і Лідія Петрівна припали до неї, положили на подушки,

накрили периною, лікар поклав зимний приклад на голову. Мотря довго говорила якісь відірвані

слова, якісь речення то без початку, то без кінця, про королівну на вежі, про сльозу, з котрої

розлилося море, про млин і кров, аж уста її зціпилися і тільки глухі стони добувалися з грудей.

Кочубей слухав, ноги під ним дрижали, голова хиталася нервово, ще хвилина і —

розридається.

Гетьман взяв його обома руками за плечі і попровадив до свого кабінету.

Чув, як Кочубей тулився до нього і, хлипаючи, говорив:

— Іване Степановичу, ох, Іване Степановичу, який я безталанний!

Довго заспокоював його гетьман, заки він прийшов до себе.

— Не на нас, — говорив Мазепа, — не на нас, бо ми з тобою старі грішники, а на неї

зглянеться Бог милосердний. Вона молода, гарна, добра, чому ж їй не пожити на світі, не

навтішатися життям? Будь спокійний, не пристоїть такому достойникові, як ти, показувати себе

надто м'ягкосердним. Надивилися ми з тобою на людське горе, може, й спричинили його

чимало, — потерпім тепер самі.

— Не знаєш ти батьківського терпіння! — хлипав Кочубей.

— Але й ти мого терпіння не знаєш, воно від твойого не менше, бо я Мотрю люблю, як не

любив нікого.

— Друже ти мій, — відповів на теє Кочубей, — не маю причини не вірити тобі. Не гадаю,

щоб ти зле з Мотрею думав, а коли вона не байдужа до твоїх "афектів", то я, як добрий батько