Мотря

— Я тобі борщику принесла, пісного, печорського, ти його любиш, і лина з родзинками й

магдалями, і щупачка начинюваного, і пиріжків смачненьких.

— Але чому ж тут? Невже ж я не можу встати до стола, чи що?

— Гадаю собі, втомився, бідний, і стурбувався дуже, нехай епічне.

— Ну, так спасибі тобі, Любонько. Я дійсно дуже втомлений, і жура мене їсть. Ти, мабуть, і

не знаєш, що діється у моїй душі і в мойому батьківському серці.

— Кому ж тоді знати, як не мені, що вік свій з тобою звікувала, що гадки твої вгадую, неба

тобі прихилити б рада.

Вона підперла голову правою рукою, ліву під правий лікоть підложила і кивалася, ніби

журилася дуже. Подобала тоді на сільську зажурену жінку, що сама не знає, як у велике панство

попала.

— Правда, що славний борщ? а спробуй рибки, славна риба, варта за кождий шматочок

спасибі сказать.

— І прихвалювати не потребуєш. Крім одного Мазепи, не знаю, чи є де така добра кухня,

як у нас, — дякуючи тобі. Любонько. Хазяйка ти в мене славна, — правди не затаю.

Любов Федорівна губи рукою обтерла і знову підперлася і кивалася, як і перше.

Генеральний суддя заспокоїв свій голод, випив з жінкою знаменитої грушівки, котрої нігде не

вміли так добре готовити, як у них, і знову положився:

— Уф! Та й утомився я! Бачиться, не по моїм силам такі турботи. Ще один-два такі удари,

і мене нема. Кочубеїха не перечила.