Мотря

повалилася на спинку фотеля. Перед його примкненими повіками стояла Любов Федорівна,

тріумфуюча, злобно всміхнена, невблаганна. "Мазепа до всього спосібний", — сичала йому до

вуха. Але разом з тим у серці Кочубея будилася батьківська любов до доньки, покривдженої

мамою, і всміхалася радість, що тая донька жиє, і що він її побачить.

Кочубей встав і стиснув гетьмана за руку.

— Спасибі тобі! — Розцілувалися. — Де вона? — питав Кочубей, не окриваючи своєї

втіхи. Рад був, що скінчиться тая тривога, котра йому відбирала сон і гірчицю додавала до

страви, а полин до напитків, що не треба буде посилати людей, шукати, слідити, судити, він рад

був простити всім і забути все, взяти Мотрю і везти її додому. Любов Федорівна поцілувала

хрест, що буде доброю для неї.

— Де вона? — повторив своє питання.

— Тут, недалеко, — відповів гетьман спокійно. — Лиш кілька стін ділять нас від неї. Але

мушу тобі, Василю, сказати, що вона хора й ледви чи пізнасть тебе.

— О Боже ти мій! Мотря хора? — і Кочубей почув, що його радість розвівається нараз, як

дим. Почув злість до гетьмана, гадаючи, що він її пірвав і спричинив хоробу.

— Скарай, Боже, того, що спричинив її недугу! — сказав, сідаючи у крісло.

— Не того, а тую, — поправив гетьман.

— Гадаєш, Любов Федорівну?

— Не на кого, а на неї одну цей гріх паде, як і багато других. Вона доньку вигнала з хати, в

монастир заслати хотіла, прожитку їй не давала, щастя рідній доньці своїй позавидувала.