Мотря

як вилите з бронзи.

— Ваша милість жадають, щоб я повагою своєї особи і власті захищав перед гнівом

царським, а рівночасно не дозволяють мені захищати Мотрю Кочубеївну перед гнівом і

насильствами Любові Федорівни. Ваша милість не бачать контраверзїї, в котру самохіть

попадають. Обов'язок свій і право своє я знаю. Сповняв їх і сповнятиму дальше, поки Господь не

покличе мене до себе. Хто захисту і помочі шукає в мене, знайде її, хоч би це була й донька,

доведена до розпуки злостею і злобою родителів своїх. Dixi[36]!

Кочубей слухав, з кождим словом очі його більшали, уста відчинялися, брови знімалися

вгору.

— Іване Степановичу, — белендів не своїм голосом. — Іване Степановичу, що це ти.

Боже ти мій, невже ж Мотря, невже ж би, як же це, кажи, ради Бога кажи, добродію ти мій, друже,

товаришу старий!

Він то вставав, то сідав, то кліпав очима, то кривився, ціле його обличчя, ціла постать

виявляли стільки здивовання, радості, помішаної з тривогою, гордощів з приниженням, що

Мазепі жаль зробилося того бідного чоловіка, котрого жінка довела до такої затрати всякої

"благородної амбіції".

— Заспокійся, товаришу, — сказав, саджаючи його і присувзаючися ближче до нього. —

Прости, що я, як господар, балакав так з тобою, своїм гостем. Воно мусіло бути сказане... Мотря

у мене.

— Мотря у те-бе? — І голова генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея безсильно