Мотря

що в Греції колись було.

— Тому вона й завалилася, тая Греція, — замітив Кочубей.

— Раджу прочитати істориків грецьких, а зміниш свою гадку, товаришу. Людина стремить

до волі, і того стремління годі викорінити з людства, народи хочуть мати волю, й одиниці теж.

Перше народи, тоді одиниці. От воно як. Поки поневолений народ, поти й одиницям годі здобути

волю. Але згодом прийде і на них пора.

— Не хотів би я дожити до того, Іване Степановичу, — сказав з гіркою усмішкою Кочубей.

— Може, ми й не дожиємо, все в Божих руках, але погано, коли передові люди дивляться

не вперед, а назад. Передвиджувати треба.

— Як же тоді, значиться, треба буде мені самому орати, сіяти, всяку чорну роботу робити,

а мої гайдуки сядуть, може, в суді?

— Це вже ти надто чорно дивишся на діло. Я про людські права кажу, не про економію.

Устрій і лад будуть такі, яких кождому народові треба, себто кождій державі, і привілеї теж,

тільки вони не сміють дальше людської гідності йти. От скажім, Стецько заб'є Грицька і повисне

за те, а ти заб'єш не знаю кілько там людей і тобі ніщо.

Кочубей, як на шпильках, на м'ягкій подушці сидів.

— Ти про мою пригоду? — спитав несміло.

— Ні, я лиш exempli gratia[35]. Що ж торкається тої твоєї пригоди, то мушу до твого відома

довести, що вона дуже й дуже немила для мене, особливо тепер, коли я і без того маю чимало

всіляких турбот.