Мотря

собі дідич, гостинний хуторянин, аж нараз дивись, говорить, як який володар. Що слово, то

приказ. Все він знає, нічого зайвого не скаже, ніякої похибки не зробить, наче тобі з книжки

читає.

— Багато я дечого наладив, — говорив гетьман, — та куди більше треба ще наладити,

щоби в нас не було отої анархії, що тепер. Кождий чоловік, благо— і худородний, мусить

почувати себе безпечним під крилами кріпких законів. Коли мені Господь дозволить пожити ще

декілька літ і плани мої здійснити, то подбаю, щоб у нас був кодекс, кріпкий, ясний, всякому

зрозумілий, як кодекс римський, бо годі, щоб одним усе було вільно, а другим ніщо.

— Себто ваша милість хоче порівняти людей? — спитав здивований Кочубей.

— Всі ми рівні перед маєстатом Божим, і перед маєстатом державним мусять нам бути

забезпечені якісь рівні, людські права.

— Себто я і мій форейтор будемо одно? — спитав Кочубей.

— Де ходить о крадіж, грабіж, насильство, мор — так, на те ми й христіяни, щоб заповіді

Христові рівно блюсти і шанувати. Забити чоловіка шляхетного чи худородженого — це один

гріх, він же чоловік.

Кочубеєві такі новинки ніяк у голову не лізли, він думав над тим, чому гетьман, якраз нині,

почав з ним таку балачку. Гетьман ніби вгадував його мислі.

— Нині, — казав, — я з тобою про це по-товариськи говорю, а за декілька років, може,

будемо балакати інакше. Хочу, щоби близькі до мене люди освоїлися з тим. До того воно скрізь

іде. Не дивімся на Польщу, навіть на Францію — ні, але погадаймо собі про Англію і пригадаймо,