Мотря

борщ, — ти його любиш, у правда? — і налив Кочубеєві ще одну тарілку. По піснім борщі йшли

всякого роду риби, на тепло і на зимно, на солодко і по-жидівськи, бо був пісний час, перед

Різдвом.

— Рибки, грибки, вепровинка потрібують завше винка, — приговорював гетьман,

наливаючи власною рукою срібні чарки. — А рибки люблять його окремо. Рибу все треба залити

вином. А може, ти горілку волиш? Вибирай, будь як у себе дома. Так випиймо ж тоді на потуху,

чи на потугу, не знаю,що нам потрібніше, мабуть, що це друге.

— Мені вже й трунок не ллється у шлунок, — відповів Кочубей. Але гетьман не

розпитував чому, чекав аж Кочубей сам скаже. Поки що пильнував, щоб його добре вгостити,

знаючи, що Кочубей голоду не любив, — такої був "комплекції". "Їджте, бо вночі не дамо", —

говорили Кочубеї за вечерею до своїх гостей.

Коли вже й солодке пройшло, і опошнянські сливи на шпичках понасилювані, цукром

облиті і кмінком злегка притрушені появилися на столі, гетьман подав Кочубеєві файку і

подякував йому, що цей у Бахмач до нього приїхав.

— Службове діло, Іване Степановичу. Приказ, це приказ, хоч не до їзди мені.

— Мені теж ні. Подагричні болі неволять мене цілий отсей тиждень. Ледви ногами

суваю... У мене багато діла до тебе.

І вони стали обговорювати всілякі важні питання, зразу адміністраційного, а там і

політичного характеру.

Кочубей дивився на Мазепу і дивувався, як він зміняється нараз. Отеє був ніби багатий