Мотря

Почувала втому. До того совість не давала спокою. Питала себе, чи добре вона зробила, що

втікла? Але розум відповідав, що не з власної волі втікала, її ж пірвали. Це одно, а друге —

кожний боронить свого життя і волі. Мати хотіла позбавити свою доньку волі, донька має право

боронитися.

— Буду боронитися проти насильства рідної матері! — сказала собі Мотря.

Непокірлива вдача брала верх.

Згадуючи вчорашнє, соромилася себе самої.

Везли її, як тварину. Дві відьми відпроваджали. Нікчемні й п'яні. І вона не противилася.

Робила це для батька.

І соромно було Мотрі, що її рятував чура. Чура панночку спасає.

Лиха була на себе, що серед дороги не вискочила з саней і не загрозила людям, що їх

або постріляє, або себе, коли її , не пустять на волю.

Не так принизливо було б.

Але що сталося, те не відстанеться. Пропало... А що тепер?

— Панночко, золотенька, — падькалася мельничка, — лишіть, не томіть своїх білих ручок!

Сідайте собі, спічніть.

Хто бачив, щоб така гостя метружилася. Не годиться! Стерла лавку і просила Мотрю

сідати на покуті. Мотря рада була ввічливості старої, бо справді почувала чимраз більшу втому.

Голова ходором ходила. Коли б млин молов, то гадала б, що це від туркоту коліс. А так знала,

що ні.