Мотря

"А що тепер? — сверлувало в мозку. — 3 батьківською хатою пірвала. Пірвалися золоті

нитки. Тепер вона сама й бідна. Тепер для неї тільки того, що він — гетьман!"

Забрехали собаки, вилізли десь із мерви й побігли на шлях за ворота.

— Мабуть, мій старий вертає, — сказала мельничка. — Треба йти відчинити ворота!

Накинула на себе кожух і підтюпцем побігла. Мотря лишилася з думками, з тривогою, з

сумнівом. "Беріть мене на муку. Я готова. Поборюся. Щастя дешевою ціною не купити. Заплачу

за нього багатством, вигодами, спокоєм — усім. Або таке щастя — якого я хочу, або жодне. Двох

щасть нема".

Увійшов мельник. Старий, але кремезний чолов'яга. Очі дивилися грізно, але уста

всміхалися лагідно. Він уже знав від жінки, що в них за гості.

— Нелегке діло! — говорив, звітавшися. — Дуже нелегке! Генеральний суддя — не хто-

небудь! Але Христос ще більший від нього. Христос казав помагати ближньому в потребі. Не

одному я вже поміг, дасть Бог, що і вам станемо в пригоді. Заспокоїтеся!

І він почав розказувати усяких городських новин. Літали ті новини і билися з собою, як

нетлі кругом світла. Тим світлом була війна. Розгорювалася, як огнище в полі, і заграва від того

огнища била чимраз вище і дальше.

Новини перечили собі. То Петра малювали, як антихриста, то шведів, як чортів. Для Мотрі

найважніше було почути, що гетьман у Бахмачі живе, відпочиває. Мабуть, до Різдва побуде.

Дуже в Києві втомився, будуючи тую прокляту фортецю. Народ нарікає на нього, що цареві

годить. Говорять, в нього і сила є, щоб постояти за бідних, та він не хоче чи не сміє. Весною