Мотря

Ніколи він не здавався ще таким чужим, як нині.

Хотіла питатися, куди поїхала мати, але щось ніби шепнуло їй до уха: що тобі до того? — і

змовкла. Тільки рушилася на кріслі.

Батько почув цей рух і ніби нараз збудився, — став. Долішня його щока задрижала, брови

підлізли вгору, зробив руками рух, мов питався: ну, і що ж тепер? Мотря встала. Батько

приступив до неї і пригорнув до груді. Мотрю щось стиснуло за серце, здавило за горло, і з очей

полилися сльози.

— Бідна, бідна моя! — прошепотів Кочубей, пускаючи доньку з обіймів і саджаючи її у

високе крісло.

Мотрі соромно стало своїх сліз, — соромно стало за батька. Погадала собі, що батько —

це голова родини, його слово повинно бути приказом у хаті, а він через свою надмірну м'ягкість і

податливість стає причиною родинної драми.

— Мотре, Мотре, — говорив Кочубей, заломлюючи руки, — ти навіть не знаєш, якої біди

мені накоїла.

— Знаю! — коротко відповіла Мотря.

— І що ж тепер?

— Що Бог дасть.

— Бога взивай, а руки прикладай. Бог за нас не може

робити.

— Він всемогучий.