Мотря

І Мотря замкнула повіки.

Ніби хтось віткою маку промайнув над її очима. Мак — зілля забуття, маком дорогу від

могили до воріт посипають, щоб покійний до хати не вертав, — забуття...

БАТЬКО Й ДОНЬКА

— Ходи, Мотре, — казав Кочубей. — Мати поїхала. Ходи!

Мотря терла очі. Не могла зрозуміти, де вона і що робиться з нею. Освідомившися,

встала, пригладила рукою волосся, поправила вбрання і мовчки пішла по східцях за батьком.

Опинилися серед тої самої секретної комори, де мали вчора тую нещасливу розмову.

Пригадала собі кожде слово й побачила кождий рух мами й тата. Але сумні гадки радість

прогнала: побачила сонце! Вдиралося крізь малі шибки, бігало по шафах і по скринях, по старім

свічнику і по образах, розвішених попід стелю. Сивоусі козаки й чорноброві козачки жмурили

перед ним свої очі.

— Сідай! — сказав Кочубей до доньки, показуючи на крісла.

Мотря послушно сіла.

Батько довго ходив по коморі. Не знав, з чого почати.

Мотря водила за ним своїми великими очима. І вперше побачила, що батько старий, що

спина в його зігнута й ноги ніби ломляться, як іде. Рука одна заложена за пояс, друга бовтається

безрадно. Пальці то затискаються в кулак, то випрямлюються нервово. Голова понурена, вус за

ковнір.

Мотрі жаль зробилося батька, але ніби жаль якогось бідного та чужого для неї чоловіка.