Мотря

Не могла помиритися з кривдою, яку їй зробили. Нехай би ворог запроторив Мотрю

Кочубеївну в підземелля, схопивши її в час бою зі зброєю в руці, — знала би, за що страдає, а

так? — і серце стиснулося з великого болю. Мов сліпа, руками доторкалася зимних стін. Шукала

лавки, щоб присісти, бо ноги вгиналися під нею. Найшла ясусь скриню, залізом куту, сіла. Довго

не могла звикнути до темряви й освоїтися з гадкою, що її позбавлено волі.

Пригадала собі думи козацькі і плачі невольницькі, пригадала собі оповідання тітки про

недолю Сомка і всі ті перекази про наших українських страдальців, — і бунтарський дух брав

перевагу над дівоцьким жалем.

"Гадають, що зігнуть мене? Згину, а не піддамся! Не буду такою, як вони. Батько перед

мамою гнеться, мати перед Москвою. Не перероблять мене".

Знала невгнутість Любові Федорівни, знала її зимне, жорстоке серце й розуміла, що треба

буде перестрадати чимало. Страдатиме.

Без жертви нема великого діла. Може, й вона прикладає отеє свою цеглину не тільки до

будівлі власного щастя, але й до якогось великого храму для загального добра...

Голодом її не зморять. Батько не згодиться на те. ї довго не триматимуть у темниці. Люди

спитаються: де Мотря?

Генеральний суддя не може зважитися на таке беззаконне діло.

Мотря заспокоювалася і одного тільки бажала — дрібку світла! Одну щілинку, крізь котру

побачила б небо.

Не знала, що так любить його, навіть те зимове, хмарами вповите, загніване небо. Не