Мотря

знала, що так любить простір і волю, рев вітру і шум дерев.

А тут така тиша.

Чує, як б'ється її серце, як кров кружляє по жилах, пальці дрижать, у лицях жар, ніби їх

хтось доторкнувся.

Доторкалися мамині слова.

Чого тая мати така сердита? Не розуміє її і не розуміла ніколи. Ніколи вона не погладила

її, не пригорнула до себе, не сказала доброго слова. Все грізна, горда, самовпевнена, як деспот.

Вона мужчина, а батько ніби жінка в хаті. Все потурає її.

Неприродно та прикро.

Мотрі жаль батька. Хотіла б тепер побалакати з ним на самоті, як дитина.

Може, прийде. І Мотря надслухує. Чує тільки, як миш шубортає у скрині. Може, гризе якісь

важні папери, а може, гроші нищить. Котрі нажиті нечесно, хай знищить геть!

Яка ж настирлива отся тишина мовчалива! Як вона бентежить її! Ніби млин шумить, то

знов далекі дзвони гудуть, копита по мості дудонять, хтось сокирою валить Який жахливий гук!

Яка ж тая темрява червона! Не чорна, ні, а багряна, як багряниця, кривава. Недаром її кров'ю

слимачків красять... Крізь кров, і без креві нема життя. Який кервавий цей світ!..

Королівну замкнули у вежі. А королевич із-за семої ріки конем круг озера скаче. Коли ж він

доскочить до неї, і розіб'є кам'яну стіну, і добуде її, щоб показати небо?

Скаче королевич кругом озера, летить, як вітер, що на шляху куряву збиває, копита глухо

дудонять, чорна тінь по мертвій воді, кругом, кругом...