Мотря

через них мала я у майбутньому терпіти, та ще й зайвих турбот Милості Вашій причинити, добре

відаючи, якого спокою Милості Вашій для своєї великоважної праці потрібно. Прошу не бути злої

волі на мене за цей мій поступок легковажний" і т. д.

— Тату, — сказала Мотря, зриваючися з місця. — Я цього листу не підпишу!

Кочубей повернувся від вікна. Очі батька й доньки тнулися з собою. В її був крик розпуки,

людини, котру пучають у пропасть, у його — безмовне отупіння. Остання дошка рятунку

відпливала від нього.

— Як же так, Мотре? — став говорити, безрадно й безпомічно, ніби він нічого собою не

уявляє, ніби він нічого тут вробити не може. — Як же так? Значиться, ти не розумієш мойого

безвихідного становища, не хочеш, не гадаєш помогти мені?

— Не можу.

— Чому?

— Бо цей лист неправдивий.

— Неправдивий, але потрібний, навіть конечний.

— Не гадаю.

— А я знаю, Мотре, коли б ти догадувалася, до чого може довести твоє упрямство, то, не

гаючися, підписала б його. Підпиши, прошу тебе я, батько твій, підпиши!

В Мотринім серці жаль з погордою боровся. Жаль, бо батько виглядав дійсно дуже

нещасливо, погорда, бо він був слабий.

— Тату, я до кождої жертви готова, лиш не жадайте від мене, щоб я брехала.