Мотря

— Дісталося й тобі, — злобно зауважила жінка.

Мовчали... "Не уступай, — щось казало їй, — не піддавайся. Знівечать щастя твоє!.."

— Гетьман сватає тебе, — почав Кочубей, — але ми на те сватання згоди своєї не дамо.

Не можемо.

— Чому? — спитала Мотря.

— Бо нам не хочеться! — відповіла мати. — От що!

— Я його люблю і за другого не піду!

— Підеш!

— Ні!..

— Підеш!

— Сказала раз, що не піду, й не піду!

— Підеш, підеш, підеш! — тупала Любов Федорівна ногою.

— Слова свого не зломлю, я його гетьманові дала.

— Дала?

— Слово гетьманові дала, що буду його жінкою.

— Не жінкою, а коханкою, кажи, коханкою прелюбодія старого! — верещала Кочубеїха.

Мотря уші рукою затулила:

— Можете, обиджати мене й гетьмана, можете зневажати нас, я не чую! Наше кохання

чисте і вище понад вашу злість. Не знівечите його. Воно сильне, велике, перетриває віки! Вас не

буде, і мене не буде, а воно житиме на світі.