Мотря

— Не руш! — скрикнула нараз Любов Федорівна. — Не до тебе писаний лист! Ти батькам

своїм листів від коханця не показувала! Нікчемна!

Мотря подалася назад і головою вдарила об стіну. Батькові жаль зробилося доньки, але

не мав сили, щоб зупинити жінку. Як вода з потоків, полились її слова:

— Негіднице! Сором дівоцький загубила. Забула, чия ти донька. Мати честь до старих літ

донесла, а донька в молодості тратить. З гетьманом злигалася потаймиру, з женолюбом старим!

— Гетьмана обиджати не смійте! — крикнула Мотря. — Батьку, заступися за гетьманову

честь, ти його генеральний старшина!

— Мовчи! — відповів Кочубей, а жінку притримав рукою, бо знову зірвалася з місця і йшла

на доньку. — Ти завинила, Мотре, — почав дрижачим голосом, — завинила, бо затаїла перед

батьком-мамою женихання його ясновельможності. Так добра донька не робить, це я тобі мушу

сказати. Бог не благословить таких дітей.

— Вона вже диявольське благословення прийняла, — почала Любов Федорівна.

Кочубей скривився. Не любив, як накликували чорта.

— Любонько, не мішай! — звернувся до жінки, а до доньки: — Забула ти, що добра та

слухняна дитина ніяких тайн перед родителями своїми не має.

— Це тайна мого серця.

— Викрут!

— Правда!

Кочубей грізно глянув на. доньку.