Мотря

Питання ніби обухом ударило їх по голові. Воно вже кілька годин висіло над ними.

— Чули, а тепер і раді б почути з ваших уст, ясновельможний пане гетьмане, що ви на

це?

— Що я на це? Ви ще питаєте? Невже ж не знаєте Мазепи? Я відповів: неможливо!

Сказав, що на це ніколи не піду. За титул князя римської держави не продам я України, ані вас,

мої товариші вірні. Не на те я тільки літ важкої праці для нашої матері рідної, отчизни дорогої,

посвятив, щоб тепер, коли я вже, може, одною ногою над гробом моїм стою, за марний титул, за

почесті нікчемні її і вас зражувати й продавати. Краще я булаву свою гетьманську в другі, може,

молодші й сильніші руки передам, а сам, як мати моя, у черці пострижуся, ніж на таке нікчемне й

непристойне діло піду.

Всі, почувши це, легше відітхнули, ніби їм камінь важкий скотився з грудей.

— Але треба вам знати, мої панове, що вони мені тую пісню не раз співають, спокою мені

не дають, щоб я вас на чотири вітри порозганяв, щоб я щокращих їм у руки видав. І не допусти.

Боже, щоби це колись проти моєї волі сталося. Ви знаєте, як у Москві та в Петербурзі наших

людей вітають, як їх там гостять...

— А чого ж вони хочуть від нас, ті іроди прокляті? — питався Апостол. — Невже ж ми

цареві московському без усякої противності, послушливим серцем, не служили, невже ж ми

своїм коштом далеких походів у Інфлянти, в Польщу, Литву, в донські городи і в Казанське

царство не робили, невже ж цар на козацьких кістках своєї нової столиці не будує, болот не

осушує, моря білим тілом українським не загачує? Чого ж їм ще треба?